1.Палеоліт на території сучасної України.
Початковий і найтриваліший період історії людства, який зародився близько 1 млн. р. тому — до 11 тис. до н. е. Тоді на території сучасної України з'явились перші люди. Їхнє переселення відбулося двома шляхами: з Європи та Закавказзя. Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої епохи і заселення пітекантропами України близько 1 млн. років  — 150 тис. р. тому. Перша форма суспільства – первісне людське стадо. У Східній Європі в той час панував теплий, вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі від вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту. Наприкінці епохи під впливом зростаючого похолодання у зв'язку з поширенням дніпровського зледеніння, спочатку помітнішого у гірських зонах Європи і Кавказу, почалися інтенсивні міграції людей по всій Євразії. У Східній Європі середній палеоліт охоплює величезний проміжок часу, який почався 150-35 тис. років тому і закінчився приблизно 40 тис. років тому — з появою кроманьйонця. В цей час важливу роль в господарстві людини посідає мисливство. Збиральництво також відігравало значну роль. Виникають два основні знаряддя з кременю — гостроконечник та скребло. Близько 70 тис. років до н. е. людина освоїла вогонь.  В епоху середнього палеоліту на території України з'явився новий тип людини — неандерталець. Пізній палеоліт - 35-12 тис. р. тому. Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс». Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які могли полювати на великих звірів. Саме в пізній палеоліт максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамутів, шерстистих носорогів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкурами. Ранніми формами первісного релігійного світогляду є тотемізм, фетишизм, магія та анімізм.
2. Мезоліт на території сучасної України.
Вона припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовництвом. Відповідно до цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними  — для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни.  З’являються нові знаряддя праці: кам’яні сокири, тесла, шила, голки. Винайдено лук і стріли. Мисливство – провідна галузь господарства, приручення тварин. Розвиток рибальства, ширше використання вогню. Формування племінної організації.
3. Неоліт і становлення аграрного суспільства на території сучасної України.
В цей час людина переходить від привласнюю чого господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство) – неолітична революція. Люд переходить до осілого способу життя, будують хати, займаються прядінням і ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють знаряддя праці з каменю і кісток. Використовуються – свердління, шліфування, пиляння каменю. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, наконечники списів.  Людина створила перші штучні матеріали – кераміку, тканини. Навчилися добувати вогонь. 6-4 тис. до н.е. – нові форми господарства, внаслідок переселення племен землеробів і скотарів. За часів неоліту широко використовувалися човни. З великого стовбура дерева випилювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Цими човнами можна було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також здійснювати довгі рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена. З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних культур.
4. Енеоліт і бронзовий вік на території сучасної України.
Люди опановують виробництво, обробку металу – міді, вдосконалюється землеробство, скотарство. Формуються великі племена, територіальні общини. За цієї доби сформувалося – землеробська і скотарська системи. У лісостеповій зоні поширилась Трипільська культура (4-3 тис. до н.е.) Провідна галузь господарства в степу – кочове скотарство. Індоєвропейці були першими, хто почав зводити поховальні кургани. Виокремлення землеробства і скотарства – 1 суспільний поділ праці.  Бронзовий вік – поширення виробів з бронзи – перший штучно створений металевий сплав міді з кольоровим металом. Приручення коня, винайдено колісний транспорт. Зростає майнова і соц.. нерівність.
5. Кочовики раннього залізного віку в Пн. Причорномор’ї. 
Залізний вік – поява залізних знарядь праці. Формування ранньодержавних утворень. Відбувся 2 поділ праці – ремесло відокремилось від землеробства. Виникає товарне виробництво, розвивається торгівля. Поява кіммерійських племен, в 9 – 8 ст. до н.е., які заселяли пн.. Причорномор’я. Були племена чорноліської культури – предки слов’янських культур. Займалися землеробством і скотарством.  4 - 3 ст. до н.е. – трипільці. Їх заняття – зернове землеробство, садівництво, скотарство і рибальство. Займалися керамікою. Культура занепала із за погіршення кліматичних умов.  Кіммерійці – степи пн.. Причорномор’я, від Дону до Дунаю. Вели осілий спосіб життя, згодом кочовий, розводили коней. Воювали з царями Ассирії.  Високо розвинена була кераміка, обробка кісток. Воювали, щоб грабувати народи. 7-3 ст. до н.е. – скіфи, прийшли з Азії, завоювали територію Пд. Сх. України, утворили Скіфію – перше політичне об’єднання на пд.. Сх. Європи , поділялась на округи, якими управляли вожді. Займалися скотарством та землеробством. 3 ст. до н.е. – 3 ст. н.е. – сармати – скотарі кочівники.  Велике значення мали – війни за пасовиська та здобич. У господарстві відігравала праця рабів.
6. Антична цивілізація в Пн. Причорномор’ї. 
В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери - 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів. Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е.  Грецька колонізація  - 8-7 ст. до н.е. Античні міста – Ольвія, Пантікапей(столиця Боспорського царства), Херсонес. В містах раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства.  Орган влади – народні збори. Політичний розвиток – спочатку незалежні утворення, потім залежність від Риму. Греки займалися хліборобством і виноградарством., тваринництво, рибний промисел. Ремесло – керамічне, склоробне, ювелірне, ткацтво, металообробка. Відбувався обмін та торгівля, карбування власної монети. Релігійні вірування – багатобожжя.
7. Етногенез українців за археологічними та писемними джерелами
1 тис до н.е. – виникнення слов’янства. Було 3 теорії походження: Нестор Літописець у Повісті минулих літ – Дунайська теорія 13-15 ст. 2 теорія в добу середньовіччя – скіфо сарматська або азійська – 9 ст. Новий етап походження – давні слов’яни розташовувалися між балтами, германцями та іранцями, між Віслою та Дніпром, центр земель – Волинь. Поява слов’ян поділяють на 2 періоди – венедський (Вісла) та антсько-склавинський ( Подніпров’я і Подунав`я). Венеди були сусідами сарматів, внаслідок їх нападів, пра слов’яни переселилися на Десну, Дніпро та Пд. Буг.. Кінець венедському розвитку поклало Велике переселення народів 2-7 ст. ( із за переміщення готів з Прибалтики на Причорномор’я). 5 ст. - слов’яни вирушили на візантійські землі, оволоділи Балканським півостровом, проникли в малу Азію. Формування укр. Етносу – міграції 2-7 ст.
8. Східнослов’янські союзи племен 5-9 ст. н.е.
Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України. Історичним центром східного слов'янства  було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі. На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни, білі хорвати, уличі, тиверці. Ці союзи племен літописець називав княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління.
9. Утворення державності у східних слов’ян. 
Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин. Формувалися бояри, селянство. Великий вплив мав Хозарський Каганат та Візантія.
10. Об’єднання східнослов’янських племен київськими князями.
Із виникненням і розбудовою Києва і князівства навколо нього багато дослідників пов'язують проблему зміцнення у східних слов'ян апарату влади та групи людей, наділених владою, — можновладців. Саме об'єднанням наділених владою дніпровських слов'ян прихильники такої думки вважають полян. Поляни, за літописом, дали перших київських князів: Кия з його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Кий із почестями був прийнятий візантійським імператором. Отже, поляни — це верхівка південної групи східнослов'янських племен, з якою пов'язане становлення держави з центром у Києві.  Швидке піднесення й міжнародне визнання Київської держави — Руської землі вже за перших князів свідчить, що творці її — не зайди-чужинці, а східнослов' янські племена — предки українців, які протягом VII—VIII ст. пройшли самостійно тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки , активно налагоджували відносини із сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат. Правління князів почалося з Рюриковичів, згодом його синів Олега і Ігоря, які намагалися підкорити східних слов’ян. До влади прийшла Ольга, дружина Ігоря і син Святослав.
11. Запровадження християнства на Русі.
Після смерті Святослава, між його синами почалася боротьба за княжий престол, переміг Володимир Великий (978 -1054 рр.) За його правління Київська держава досягла економічного та політичного розвитку. Завершилося формування держави. В 988 р. запровадив Християнство. Головне місце в міжнародних відносинах – взаємини з Візантією.  Прийняття християнства: сприяло розкладу родових відносин у східних слов’ян, стало підґрунтям для створення могутньої держави, зростання могутності княжої влади, зміни у світосприйнятті, зростав міжнародний авторитет Київської Русі, формування основ у культурі(писемність, література. Писемність). Для того, щоб світ дізнався про хрещення держави, Володимир наказав карбувати монети за візантійським зразком. Завдяки впровадженню християнства – пожвавилися міжнародні зв’язки,  зріс авторитет у Європі.
12. Русь у добу роздробленості (12-13 ст.)
У 12 ст. на теренах русі – окремі, самостійні князівства: Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське. Причинами були: розвиток землеволодіння, виділення окремих земель, поява політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від Києва. Роздробленість спричинили: великі простори держави, етнічна неоднорідність,зростання великого землеволодіння, панування натурального господарства, відсутність чіткого механізму спадкоємності князівської влади., зміна торгівлі та її занепад, напади кочівників. Особливості роздробленості: не з’ясована остаточна причина, князі належали до однієї династії, кордони були незмінні.
13. Галицько – Волинське князівство ( 12-14 ст.)
Галичина розташована в Карпатах, на схід від неї – Волинь. У політичному розвитку Галичина – мала вплив на управління князівством бояр на відміну від Волині. Роман Мстиславич об’єднав держави в Галицько-Волинську, яка була спадкоємицею Київської Русі. Причини виникнення: вдале розташування( перехрест важливих торговельних шляхів, важко доступність для нападів кочівників), віддаленість від Києва, об’єднання держав для боротьби з Польщею та Угорщиною  та від польської навали, багато родовищ солі сприяло торгівлі та економ. Розвитку земель.  Згодом правив Данило Галицький, який не зміг захистити державу від монгольської навали.
14. Монгольська навала на Русь та її наслідки.
Монголи напали на Китай, Кавказ, згодом на половецькі землі. Не дивлячись на знищення українського народу також мали багато втрат.12-13 ст. – монголи під проводом Чингізхана напали на руські землі та галицько – волинське князівство, більшість міст було розорено, втрачено ремесло, люди, посівні площі, занепала торгівля. Але поступова міста і господарство відродилося. Після розгрому монголо – татарських війська на Синіх Водах (1362 р.) українські землі були звільнені.  Особливості золотоординського панування: руські землі не були включені в до їх складу, не існувало адміністративного апарату завойовників, позитивне ставлення монголів до християнства.
15. Польсько – Литовська експансія на українські землі 14 ст.
З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії.  Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської".  Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.
16. Українське козацтво: походження. Розвиток, історична роль.
Виникло в 15 ст.  із за того, що українські землі перебували під владою різних держав.  Визначну роль у виникненні козацтва відігравали – господарське освоєння земель Дикого поля населенням Києва та сх.. Поділля, боротьба з татарськими нападниками. Козацтво освоювало нові землі, протистояло татарсько-турецькій агресії, а також очолило національно-визвольний рух проти польського панування. Військовим центром була запорізька Січ.  Здійснювали походи на турецькі і татарські міста, визволяли полонених,захоплювали здобич.  Основними складовими політичного устрою: Козацька рада, влада гетьмана,військової старшини, кошова і полкова системи.
17. Українські землі у складі Великого князівства Литовського 14-16 ст.
Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду. Витіснення татар литовцями спричинило  включення Київщини, Переяславщини, Чернігівщини до складу Литовської держави. Підкорення Литвою руських земель вважають мирним. Вирішальною подією стали битва на Синіх Водах(1362), звільнення від монгол. В 14 ст. під владою Литви всі Руські землі, це наймогутніша держава в Європі.  Спочатку Литва приймала мову. Культуру. Звичаї Русі., але після смерті Ольгерда, все змінилося. Кревська унія Литви з Польщею (1385 Р.) – витіснення руських впливів польськими. Кревська унія – об’єднання литовського і польського королівств, Ягайло – король одружився з Ядвігою, прийняли католицьку віру і привернули все населення. Унію було скасовано, при владі Вітовт.
18. Українські землі у складі Польського королівства 14-16 ст.
Здобиччю Польського королівства у 1349 p. стала Галичина, а у 1377 p. - частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 p. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 p. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права. Внаслідок Люблінської унії українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.
19. українські землі у складі Речі Посполитої у 16-17 ст.
Польське королівство здавна хотіло підпорядкувати Литовське Князівство.  Створена люблінська унія (1569 р.) : глибока криза Литовського князівства від поразок в битві з Москвою, прагнення Польщі скористатися послабленням Литви, Україна думала, що об’єднання налагодить оборону проти татарських нападів. Об’єднання королівства і князівства, відбулось в м. Люблін – утворилась Річ Посполита з королем, сеймом, монетою, політикою та католицизмом. Українські землі у складі Польщі поділялися на воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське. А до Литовського – Берестейське. Наслідки: культурний і політичний розвиток,національно-релігійні утиски, полонізація і покатоличення призвело до втрати української еліти. Польща не налагодила захист від татарських набігів, збільшилися податки. Погіршилося соціальне становище. Запанувала польська мова і латина.
20. Берестейська церковна унія та її значення.
1596 р. православні міщани, щоб чинити опір національно-релігійним утискам, гуртувалися. Офіційне проголошення унії відбулося на церковному соборі в Бересті.  У результаті утворилася українська греко-католицька церква. Згідно з умовами, вона зберігала східний обряд, церковно-словянську літургійну мову, право заміщення духовних посад, використання старого календаря, право нижчого духівництва одружуватися. Визнавалася зверхність Римського папи, як першоієрарха християнської церкви. Унія розмежувала українське суспільство, яке поділилося на: православну і греко-католицьку. Проти унії виступали люди та козацтво, вона погіршила становище православної церкви. Головний наслідок: виникнення гострого протистояння на релігійному ґрунті, початок національно-визвольної боротьби 16,17 ст.
21. Козацькі, селянські повстання 16,17 ст.
Все більше селяни втрачали свободу і було збільшення панщини. Бояр намагалися перетворити на залежних селян. Бояри, козаки і селяни продовжували боротьбу за свої права. Причини козацьких повстань: суперечності внаслідок посилення кріпацтва і національного гноблення, експансія польської шляхти на укр.. землі, намагання Речі Посполитої взяти під контроль укр.. козацтва. 1590р. права козаків обмежилися, були під наглядом польської влади. На зло польській владі, козаки винищували польські маєтки. 1621 р. – Хотинська війна під проводом Сагайдачного – конфлікт між Османською імперією та Речі Посполитою. Незважаючи на поразку козаків, вони були першими, хто почав боротьбу проти польської влади.
22. Причини української, національно-визвольної війни 17 ст.
1648 – 1676  рр. 1 період -  національно-визвольна війна, утворення козацької держави. 2 період – громадянська війна та поділ України на два гетьманства, 3 період – боротьба за возз’єднання козацької України. Поразка боротьби. Розподіл України між сусідніми державами. Початок був обумовлений такими передумовами: українська нація не мала можливості повноцінно розвиватися в межах Речі Посполитої, козацтво – провідна політична сила проти польського панування,поширення ідей боротьби за незалежність та свободу. Причини: посилився соц.. економ. Гноблення селян, міщан, козаків, перетворення політики польської влади на зразок боротьби українців на свої інтереси, утиски православної церкви, обмеження укр.. мови і освіти. Рушійні сили – козацтво, міщани, духівництво,шляхта. Керівник – козацька старшина. Головна мета – звільнення від польсько-шляхетського панування, магнатського землеволодіння і національно – релігійного гноблення. Б. Хмельницький очолював боротьбу. Здобули перемогу на Жовтих Водах і під  Корсунем. 1649 р. – Зборівський мирний договір -  визнання Польщею автономної козацької України.
23. Українська державність під час нац.. визвольної війни 17 ст.
У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на  адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили. У полку влада належала полковнику, а також  писарю, обозному, судді, осавулам та  військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман. Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини.  Сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви, відомі під назвою Березневі статті. Це - низка кількаразових звернень гетьмана - "Статей Богдана Хмельницького", а також указів і жалуваних грамот царя. Відповідно до Березневих статей московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення у союзі з Москвою зі збереженням самоуправління, яке на той час склалося.
24.  Гетьманщина у складі Московської держави 17 ст.
Гетьманщина або Військо Запорозьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Східного Поділля. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним Гетьманом, управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Московського царства, а згодом Російської імперії. 1667 року, в результаті громадянської війни та Андрусівського миру між Річчю Посполитою та Московським царством, була розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Російської імперії від Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства.  1659 – Переяславські статті – втрата прав гетьмана та мати відносини з іншими державами без дозволу Москви. Україна поділилася на Правобережну – польська влада і Лівобережжя – влада Москви. Було два гетьманати Тетеря і Брюховецький. 1665 р. – підписання московських статей  - залежність козацької України від царського уряду. Між Москвою і Річ Посполитою тривала війна і припиненням її стало Андрусівське перемир’я 1667 р.
25. Доба Руїни.
Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя – доба руїни. Дорошенко – гетьман Правобережжя намагався об’єднати землі козацької України.  Доба Руїни – важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були втрачені. Датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи. Причинами Руїни були:  − розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства; − посилення антагонізму між різними станами українського населення; − слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; − боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої.  Характерні ознаки Руїни: − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; − початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; − зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; − звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях; − жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників Отже, в добу Руїни було розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р.
26. Політика російського уряду стосовно автономії укр.. земель в 18 ст.
І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно забрати Україну. ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження . росіяни отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи  непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники  прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, обмежувала українську автономію,  II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей.  часткове повернення Україні її прав і свобод .  III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу. ознаками цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення. IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію.   V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії . Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво.
27. Гайдамацький та опришківський рухи.
Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів, розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя. Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір. Коліївщина була стихійним і погано організованим повстанням. Але вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині. Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша. Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, анти шляхетське спрямування.
28. Приєднання Пн. Причорномор’я до Російської імперії та його колонізація українцями.
Вихід Росії до Чорного моря був метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі. Російська  армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси. Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.  Українські козаки брали активну участь і в боях проти Османської імперії. Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. завершилася підписанням К’ючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини. Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 р. підписала угоду про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.),  до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.
29. Поділи Речі Посполитої в 18 ст., наслідки для українських земель.
У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов’язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну. Усе це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав – Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна – Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою. Таким чином, з приєднанням до Росії Причорномор’я, Криму і Правобережної України, а до Австро-Угорщини – Галичини і Буковини етнічні українські землі опинилися у складі двох держав – Російської та Австрійської імперій. У другій половині XVIII ст. Польща значно ослабла. Це при звело до розчленування її фактично без воєн сусідніми держава ми: Росією, Пруссією та Австрією. У результаті першого поділу Польщі (1772 р.) Австрія забрала собі Галичину, а за два роки — і Буковину. У 1793 р. Пруссія і Росія вдруге поділили Польщу. Правобережні українські землі — Київщина, Поділля, Волинь увійшли до складу Росії. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, за яким до Росії також відійшла Західна Волинь. Польська держава перестала існувати. Таким чином, більшість українських земель опинилася у складі Росії. На Правобережну Україну було поширено адміністративно-територіальний (губернський) поділ Росії. У кінці XVIII ст. більшість етнічних українських земель, Південь України і Правобережжя були об'єднані у складі однієї держави. Це мало велике прогресивне значення для України. Ліквідовано було багаторічний польський національний, соціальний і релігійний гніт, небезпеку татарських набігів. Але на зміну їм прийшов гніт російського царизму.
30. Українське національне Відродження 19 ст., сутність та періодизація.
Українські землі опинилися поділеними між двома імперіями – Російською та Австрійською, що започаткувало тривалий період бездержавності і перетворення українців  На українські землі в складі Російської імперії було поширено загальноімперський адміністративний поділ. Засилля російських чиновників і військових, асиміляторська політика центральної влади зумовили процес денаціоналізації переважної більшості української еліти. Головним об‘єктом урядового переслідування стала українська мова, яку було заборонено у навчальних закладах та державних установах. Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв не тільки друкування українською мовою оригінальної та перекладної літератури, але й завезення її з-за кордону. Національне відродження України, під яким розуміють: Формування національної самосвідомості українців; Зростання інтересу до української мови, історії, культури; Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію; Розгортання українського національно-визвольного руху. Періодизації процесу українського національного відродження:1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.); 2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.); 3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.); 4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.). Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов . Цілі, які ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Декабристи ставили за мету скасувати кріпосне право, ліквідувати самодержавство.
31. Кирило – Мефодіївське товариство.
На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується до Києва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До її складу входило 12 чоловік, серед яких були Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш. Програмними документами організації були „Книга буття українського народу” („Закон Божий”) та Статут.  Основні цілі братства: ліквідація самодержавства і кріпацтва; національне визволення України; утворення на демократичних засадах конфедерації слов’янських народів з центром у Києві. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.  Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.
32. Громадівський рух 19 ст.
Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – громади. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю (відкриття недільних шкіл, пропаганда літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Найвідомішими діячами громадівського руху були Микола Лисенко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Павло Чубинський. Частина громадівців емігрувала за кордон, де впродовж 1878-1882 рр. М. Драгоманов видавав перший український журнал „Громада”, в якому обстоював концепцію громадівського соціалізму. Він вважав, що основою справедливого суспільного устрою українського народу є федералізм. Втім щодо майбутнього державного устрою України, М. Драгоманов обстоював ідею української автономії в рамках федеративної демократичної Російської держави. Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією стало „Братство тарасівців”, засноване в 1891-1893 рр. Його учасники ставили за мету досягнення повної незалежності Української держави, обстоювали основні ідеї Т. Шевченка. Їхня діяльність підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких настроїв. 20 липня 1863 р. - Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів.
33. Буржуазні реформи 60-х, 70-х рр.. 19 ст. в Російській імперії та в Україні.
19 лютого 1861 р. маніфест Олександра II проголосив скасування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема з України . Згідно з реформою скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика. Селяни дістали особисту свободу. Віднині поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селян. Селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори і торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу або в навчальні заклади. Селянин здобув громадянські права. У 1864 р. були створені виборні органи влади в масштабі губернії і повіту — «земські установи». Вони займалися тільки господарськими і культурними справами на території повіту й губернії, відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями. У 1864 р. проведено судову реформу, яка проголошувала незалежність суду від адміністрації; суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд.  Важливі зміни відбувалися в системі освіти. Реформи 60-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання й надали університетам більшу автономію. Головну увагу було звернено на поширення серед народних мас освіти: створення популярної літератури, видання підручників, організацію школи.  Велике значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність: усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, повинні були відбувати військову повинність. У 1862 р. було проведено фінансову реформу, що централізувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.
34. Громадсько - культурний рух у Зх. Україні в 19 ст. «Руська трійця».
Культурно-освітні процеси в Західній Україні наприкінці, ввійшли в історію як перша хвиля національного відродження на західноукраїнських землях. Йому сприяли реформи Марії – Терезії і Йосифа II. На чолі відродження стало греко-католицьке духовенство – єдина освічена соціальна група українців, що не була зденаціоналізована. Саме воно було носієм української національної ідеї на західноукраїнських землях. З середовища греко-католицького духовенства вийшли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які з кінця 1820-х років розпочали в Галичині національно-просвітницьку діяльність. Ці видатні національні діячі увійшли в історію як "Руська трійця" непересічною подією в історії національного відродження було видання альманаху "Русалка Дністрова". Написана живою українською мовою, вона довела, що між західними українцями і українцями Російської імперії немає істотних відмінностей, що вони є єдиний народ.  На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії,  які активно виступили на захист рідної української мови.
35. Революція 1848 -1849 рр. в Австрійській імперії та її вплив на розвиток укр.. нац.. руху.
Особливістю революції в Австрії було те, що вона виникла як результат протидії феодальному, національному та релігійному гнобленню. Тому головним її завданням було знищення поземельної залежності селян, станових привілеїв, абсолютизму та національного гноблення. Революційні події в імперії почалися після звістки про зречення французького короля. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні.. 15 березня 1848 р. почалася революція в Угорщині. Під тиском маніфестацій угорський сейм прийняв ряд постанов: про скасування дворянських привілеїв, скасування панщини. Був сформований національний угорський уряд. У червні 1848 р. відбулося повстання у Празі. Німецька буржуазія в Чехії намагалася закріпити підлегле становище чехів, включити Чехію до складу єдиної Німецької імперії. Чеська буржуазія та дворянство висували план перетворення Австрійської імперії в союз автономних областей. 2 червня 1848 р. у Празі від крився з'їзд представників від усіх слов'янських областей Австрійської імперії. У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та українського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головна руська рада». Вона діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австрійської монархії, не чіпаючи основ ладу. Ця організація виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти українське духовенство з католицьким. Почала видаватися перша газета українською мовою — «Зоря Галицька», символом українського народу було проголошено галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. Австрійська влада розпалювала національну ворожнечу між поляками та українцями, більше підтримуючи поляків.  Революції дали поштовх формуванню лібералізму, привели до змін у системі управління держав, сприяючи переходу до конституційних норм життя суспільства.
36. Народовці і москвофіли в суспільно – політичному житті Зх. України 19 ст.
За умов посиленої полонізації українська інтелігенція, втрачаючи віру у власні сили, почала шукати зовнішньої підтримки. Почуття слабкості й безпорадності спрямувало погляди багатьох освічених українців на Росію, що зумовлювалося кількома обставинами. Саме тоді слов'янські народи (чехи, серби, болгари) теж зверталися до росіян у пошуках підтримки проти німецького й турецького гноблення. Російські політики одразу ж почали використовувати цю ситуацію, поширюючи проросійські настрої. Переходу греко-католицького духівництва на москвофільські позиції посприяли також і особливості само сприйняття.  Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х, коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Відтоді воно опанувало більшістю священиків Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отримували за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду. Опираючись на матеріальну підтримку, москвофіли створили потужну видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників, москвофіли ладні були навіть відмовитися від власної самобутності й насправді втопити український народ, його культуру в морі російського шовінізму. Народовці - це були молоді інтелігенти — учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Найпомітнішими серед них стали Володимир Шашкевич. Вони продовжували традиції «Руської трійці» і наполягали на тому, що українці — окремий самобутній слов'янський народ, який проживає на просторах від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його самовираження є народна мова. Тому головним національним питанням для народовців були українська мова та література. Народовці не мали фінансової підтримки від російської влади. Вони заснували кілька таємних громад на зразок Київської.
37. Промисловий переворот та становлення індустріального суспільства в укр.. землях 19,20 ст.
Розпочався в 30 – 40–х роках . цей час був позначений противоборством двох соціальних систем – відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, індустріальній. Капіталізм ґрунтувався на принципово нових засадах. Це товарне виробництво, використання вільнонайманої праці та машинної техніки, зосередження засобів виробництва в руках капіталістів, що створювало основу для широкої експлуатації трудящих мас. Починаючи з 30 – 40–х років, у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично–заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувались на вільнонайманій праці,. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Вже у 30 – 50–х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування. Відчутні зрушення відбувалися у суконній і цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного - вотчинного. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці та промислове устаткування. Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості.  Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. На Україні під владою Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи верстатів.
38. Українські політичні партії 19,20 ст. ідеологічні засади та діячі.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні  була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем.  Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М. Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. 1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. 1903 р. з РУП вийшло угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком.  Уже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) її провідники - Д. Антонович, B. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш. УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники  УСДРП C. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів - Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко — обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".
39. Україна в Першій світовій війні.
Улітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що в ній брали участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд. (67% населення земної кулі). Війну вели два угруповання держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Українські землі посідала важливе місце у планах країн, що воювали. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина — на інші українські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й убивати один одного. Винятком були більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни на громадянську, тобто війну між окремими соціальними групами країни. Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові була створена Головна Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був організований «Союз визволення України» (СВУ), який мав за мету створити самостійну конституційну монархічну державу. У серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. Відповідно до його розпорядження закривались українські школи, книгарні, громадські організації, проводилась примусова русифікація, масова депортація. українці переслідувались як російським, так і контро-угорським урядами. У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ («брусиловський прорив»). У кінці 1916 р. знову почалася позиційна війна. З сіл України до армії мобілізували половину працездатних чоловіків.  Значно погіршився стан сільського господарства. Посилювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевої влади, захоплю вали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. У результаті боїв були знищені сотні населених пунктів, 650 шкіл, більше 500 тис. житлових та господарських будинків. Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну, соціальну, економічну.
40. Політика Центральної Ради. Утворення Української Народної Республіки.
За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. було оголошено про створення громадського комітету. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУП) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної Ради.  4 березня 1917 у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. 1917 р. УЦР  стала дійсним дійовим центром українського національного руху.  I Універсал - відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України, народ український повинен сам господарювати своїм життям. По проголошенню автономії, був створений Генеральний Секретаріат. ІІ Універсал - Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. ІІІ Універсал - Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією.  IV Універсал - УНР самостійна і суверенна держава. Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції 1918 р., яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України.
41. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.
29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував. За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський та інші. За час УЦР діяли змінені уряди під проводом В. Винниченка. Очоливши Українську державу, генерал поставив завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. До скликання Українського Сейму в країні мали діяти "Закони про тимчасовий державний устрій України". Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між. В 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Була українська мова, навчальні заклади і православна церква. Визначним досягненням стало підписання миру з Радянською Росією, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії. Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Негатив - залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада він видав грамоту, в якій ішлося про "відновлення великої Росії". гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади.
42. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.
Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. Володимир Винниченко — голова Директорії , Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії. Внутрішня політика: Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Зовнішня політика: Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними.  В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України знову було встановлено радянську владу.
43. Встановлення радянської влади в Україні.
Протягом зими—весни 1919 р. більшовики вдруге захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). Політичні заходи більшовиків почалися зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад, але більшості в радах більшовики поки не мали.  У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Процес радянізації в Україні мав такі риси: • здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом; • відрізнявся суворою централізацією; • провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, унаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер. Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору. Намагаючись урятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок — переговори з Польщею. 21 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти більшовиків, відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою, що викликало обурення серед населення Західної України. 18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, згідно з яким Польща визнала існування самостійної Радянської України. До Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна увійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.
44. Західноукраїнська Народна Республіка, роль в українському державотворенні.
Після закінчення Першої світової війни на руїнах Австро-Угорської монархії виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Українська Національна Рада створює виконавчий орган (уряд) - Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. 13 листопада було ухвалено Тимчасовий основний закон, згідно з яким новоутворена українська держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом республіки став Голова Української Національної Ради Є. Петрушевич. Уряд дотримувався поміркованого ліберально-демократичного спрямування, прагнув демократичних реформ зі збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Керівництво ЗУНР та УНР прагнули здійснити мрію українців про об'єднання своїх земель.  Назву ЗУНР було замінено на Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР), якій забезпечувалась територіальна автономія. Передбачалося скликання Установчих зборів єдиної держави.  Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпаття увійшло до складу незалежної України.  Таким чином, користуючись із становища Польща, Чехословаччина і Румунія поділили між собою значну частину українських етнічних земель.
45. Політика українізації 20-х – 30-х років 20 ст.
Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади; - запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади; - розвиток національної за формою й радянської за змістом культури; - створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник. Наслідки українізації 20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження. У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багато чисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко. Причини згортання українізації Українізація почала виходити за дозволені центром рамки; вона охопила все суспільно-культурне життя республіки; зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії; - українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.  У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації.
46. Індустріалізація в радянській Україні.
У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини проведення індустріалізації • Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції • Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу. Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи. Складові індустріалізації • Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової. • Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів. • Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами. • Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках). • Широке використання праці в'язнів. • Жорсткий режим економії бюджетних коштів. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. Підсумки індустріалізації Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну. Зміцнилась обороноздатність країни. Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості. Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення. Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.
47. Колективізація сільського господарства в Україні та голодомор 1932-33 рр.
В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл.  Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. В Україні утвердилась тоталітарна система. У результаті така політика привела до справжнього голодомору. Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %.  Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися.
48. Сталінський тоталітарний режим.
У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною. Тоталітарний режим  базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою. Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол. У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали всі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, культуру. Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії. Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.  Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Боротьба проти релігії і церкви.  Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих.  Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва.
49. Організація українських націоналістів, утворення та діяльність.
Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів.  У Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів обрали Є. Коновальця, керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції.  У політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів.  Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий С. Бандера, Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом:  Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. 1938 р. за особистим наказом Й. Сталіна було організовано вбивство Є. Коновальця .
50. Приєднання зх.. укр. Земель до СРСР у 1939-40 рр. тоталітарний сталінський режим в Зх. Україні.
Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.).  Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка. радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, Просвіта, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Заарештовувались власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Впродовж 1939–1940 рр. чисельність репресованих склала близько 10 % населення Західної України; розпочалася примусова колективізація селян та антицерковні акції. радянізація” західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму.
51. Нацистський окупаційний режим в Україні 1941-44 рр.
Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації.  Концентровано політика «освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців.  Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ. Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки.. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу.
52. Рух опору проти німецьких окупантів під час Другої світової війни.
Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби. У цей час в Україні діяли:• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту; • українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади. Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності. З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об'єднання та організації партизанського руху в Україні.  Організація українських націоналістів розглядала війну між Німеччиною та СРСР як можливість відновлення незалежності Української держави. Водночас різні фракції ОУН — під проводом С. Бандери ОУН(Б) та під проводом А. Мельника ОУН(М)— бажали використати для цієї мети співробітництво з фашистською Німеччиною, але ці спроби виявлялися марними. Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний та націоналістичний партизанський і підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.
53.  Український національно-визвольний рух проти сталінського режиму. (40,50-ті рр., 20 ст.)
На окупованих українських землях фашисти встановили жорстокий окупаційний режим. Територію України було розчленовано: Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі. В Україні розгорнулася масштабна партизанська боротьба, яка складалася з двох потоків: радянські партизани та частини ОУН-УПА. Під час війни в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань і 160 самостійних партизанських загонів. У своєму розвитку радянський партизанський рух пройшов 2 основні етапи: 1) виникнення й становлення (червень 1941 р. – листопад 1942 р.); 2 і активізація і розширення (грудень 1942 р. – 1944 р.). УПА нараховувала до 90 тис. чол. ОУН розділялася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА. Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України. їх діяльність носила суперечливий характер: з одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого – їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькими окупаційними властями  Битва за визволення України тривала 22 місяці і складалася з ряду великих операцій (Корсунь-Шевченківська, Львівська, Карпато -Ужгородська), в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всієї Радянської Армії. Вона стала одним з найважливіших етапів на шляху до Перемоги.
54. Опозиція радянському режиму в Україні 50 – 80 ті рр.. 20 ст.
З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини. Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були: самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;  національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;  правозахисна, учасники якої виборювали права людини,  релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ. Опозиційний рух 1950-1980-их років Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. З метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання – «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті. Вперше такі «само видання» в Україні з'явилися в 1964 р., у них поширювались маловідомі твори «шістдесятників» В.Симоненка, Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби та інших представників молодої української інтелектуальної еліти. Найбільш популярними видами тогочасного «самвидаву» були машинописні журнали Українського національного фронту «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», створений В.Чорноволом. Дисидентський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.
 55. Кризові явища в суспільному та економічному житті України 60-80-их рр.. 20 ст.
Криза радянської системи виявлялася в зростанні науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного розвитку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності.  З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі.  Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва.  Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводило до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу . Протягом 1959-1988 р. населення України зросло на 9,6 млн осіб і в 1989 р. складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизилася. Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.
56. Розпад радянського Союзу та перетворення України на незалежну державу.
Причини розпаду СРСР - Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік. - Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР: - курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур; - невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.). - Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи. - Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів. - Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР. Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", в якій проголосила "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах".
57. Формування постіндустріального суспільства в Україні 20.21 ст.
Концепція постіндустріального суспільства позбавлена також цілісного уявлення про закономірності і суттєві зв'язки" про що свідчать суперечливі положення, висновки. Так, характеризуючи постіндустріальне суспільство, Д. Белл запевняє, що його основною професійною групою в економіці став клас технічних спеціалістів, представники якого на політичному рівні виступають консультантами, експертами або технократами. Белл основною суперечністю постіндустріального суспільства називає суперечність між спеціалістами, науковою елітою в межах університетів, наукових інститутів, дослідницьких організацій, держави, з одного боку, і малоосвіченою масою громадян — з іншого (в індустріальному — між капіталістами і робітниками). При цьому соціальний статус нового професійного класу визначається його відношенням не до власності, а до знань. Проте практика свідчить, що суперечність між капіталістами і найманими працівниками набагато більша і масштабніше. Крім того, називаючи основними інструментами у постіндустріальному суспільстві університети (в індустріальному суспільстві — корпорації), він водночас визнає, що корпоративне ділове підприємництво, приватні рішення про капіталовкладення, диференційовані привілеї, що ґрунтуються на контролі над власністю, ймовірно, збережуться упродовж тривалого часу.  Прихильники теорії постіндустріального суспільства Вважають, що становлення його відбувалося в період з початку 70-х до кінця 80-х років XX ст. Найважливішими критеріями існування нового типу суспільства є переважання сутнісно нових типів (і нових форм) власності і влади.
58. Суспільно-політичне життя в Україні 20.21 ст.
На рубежі XX—XXI ст. Україна опинилася перед необхідністю трансформації своєї політичної системи від командно-адміністративних, тоталітарних до демократичних засад. Орієнтація на демократичний тип політичної системи закріплена в Конституції України. Вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. У політичній сфері головними пріоритетами є утвердження принципів демократії, політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, формування громадянського суспільства, поділ політичної влади на виконавчу, законодавчу та судову, формування систем місцевого самоврядування. Основні елементи політичної системи держави визначені Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р. Згідно зі ст. 5 Конституції Україна є республікою. Державна влада в ній будується на засадах її поділу на законодавчу — Верховна Рада України; виконавчу — Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади та судову. До системи державних органів належать також Президент України, органи прокуратури, Збройні сили, Органи служби безпеки, міліція. Модель форми правління в Україні є унікальною, оскільки не вкладається в класичні рамки відомих форм державного правління. Україна не є парламентською республікою, бо призначає і звільняє високопосадових представників державної влади Президент. Проте її не можна визначити і як президентську республіку, оскільки Президент не є главою виконавчої влади; в Україні існує ще колегіальний орган виконавчої влади, очолюваний прем'єр-міністром, а Президент не відповідає одноосібно за дії виконавчої влади.
59. Економічна криза в Україні після розпаду Радянського союзу, шляхи її подолання.
Найважливішими ознаками економічної кризи 90-х років в Україні є: 1) різкий спад виробництва ВВП, обсяг якого скоротився у 3,5 рази, а відновлення рівня ВВП 1990 р., за оптимістичними прогнозами, відбудеться лише у 2015 р.; 2) бурхливі темпи інфляції передусім у першій половині 90-х років: у 1992 р. вони становили до 3000 %, у 1993 р. — понад 10 000 %; 3) масове безробіття, яке, за даними МВФ, охоплювало приблизно 35 % працездатного населення; 4) катастрофічне зниження життєвого рівня переважної більшості населення — за різними оцінками від 5 до 10 разів; найвірогідніше, що життєвий рівень знизився приблизно у 7 разів; 5) масова міграція робочої сили за кордон (майже 7 млн осіб); 6) стрибкоподібне зростання зовнішнього боргу: якщо у 1991 р. він становив майже 400 млн дол., то в 1999 — понад 12 млрд дол.; 7) різка поляризація суспільства; 8) значна депопуляція населення: з 1990 по 2003 рік чисельність населення скоротилась на 4,5 млн осіб. Отже, недоліки попередньої економіки у процесі розбудови незалежної держави ще більше зросли. Але це не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи закорінене в здобутті Україною незалежності. Воно спричинене некомпетентністю влади, гіпертрофованим прагненням до особистого збагачення осіб, які мали доступ до національних багатств, криміналізацією економічної сфери та іншими чинниками. За відсутності цих чинників кризи в Україні могло не бути.
60. Помаранчева революція причини і наслідки.
Помаранчева революція (Майдан) — кампанія загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004. Основною базою об’єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції. Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.